20 14 Follow story

20 14

Літо видалося сухе та пекуче. Смага принесла з собою неврожай та голодівку. Але людочки найшли собі раду, несуть воду у відерцях на коромислах. Зростають у своєму селі великий квітник. Маки, васильки, ромашки давали радість у серця і теплоту у душі людочок. Та й веселіше стало жити і сенс з’явився.

Як би ж то не убогий сусід. Він за своє життя зростив усього дві троянди, білу та червону. Проліз смутій до сусіднього квітника. Потоптав грязними чоботями квітучий ласкутик земельки. Знищів васильки та маки, та білі ромашки. Та поки топтався, як дикун, порвав свої чоботи вщен об дикий терен. Поранив свої ноги вкров.

Горем та сльозами вмилися селяне. Але ж дав Бог дощика. Змила цілюща водичка всі гіркоти та журбу людей. Піднялася волога разом зі сльозами та сумом білим туманом до самого неба. А звідти впала холодним градом на одинокі троянди шаленого сусіда. Біла роза одразу стала чорною, а червона втратила свої пелюстки і заліпила очі свого володаря кровавим кольором. Нема більше троянд, лише обвуглені палички стерчать з терплячої землі. Ні травички, ні ягідки, все пропало.

А у працьовитих селян після чарівної зливи народилося багато багряних чорнобривців, там де тупотів безумний чоловік. Цвітуть вони і не бояться ні спеки ні морозів. Крізь сніг протикають свої червоні голівки, ніби кажучі до людей: « Ось ми тут, з вами навіки».