ann_seven Abs’ka Seven

Історія про те, як в якийсь момент, раптово, за не зрозумілих обставин, почали зникати люди. Ні поліція, ні криміналісти, ніхто не можуть дати чітких показань знайомим та рідним зниклих безвісти людей. Але один з поліцейських бере ініціативу у свої руки, коли бачить, що насправді, деякі люди все ж таки знають правду, але чомусь вони не прагнуть її розповідати, навіть, якщо за це пропонують велику суму грошей. Саме тому, поліцейський Михайло Полонський збирає команду з декількох людей, у яких ситуація схожа на історію Кирила Костильова, людини, у котрої пропажа близької людини зафіксована як перший випадок. Чи вдасться команді знайти зачіпки, дізнатись хто такі ворги, яких звинувачують у цьому та дійти до правди? І чи треба довіряти всім людям, які так палко прагнули допомогти команді по боротьбі зі злом? Тгк: dreams_lost_in_time


Adventure Not for children under 13.

# #повсякденнежиття #детектив #hurtcomfort #пригоди #фантастика #минуле #майбутнє #поліція #подорожучасі #машиначасу #кохання #повсякденність #новела #студенти #підлітки
1
2.7k VIEWS
In progress - New chapter Every 15 days
reading time
AA Share

Поліцейський

***

??.10.2020

-Маша… чому?- сидячи на підлозі одного з поліцейських відділків та прикриваючи руками свої мокрі від сліз очі, тихо мовляв світло-русий хлопець.

Поруч з ним сидів навпочіпки чоловік, одягнений в поліцейську форму та намагався втішити юнака хоч якимось методом.

-Пане Кирило, заспокойтесь… ми Вам обіцяємо, ми дізнаємось всі обста..

Не встиг він договорити, як його знову перебиває, вже майже кричущим тоном, він

-Мені не потрібні обставини! Мені потрібна вона! МЕНІ ПОТРІБНА ВОНА!…


***

26.04.2021. Понеділок. 18:00


Хлопець сидів за одним зі столиків закладу швидкого харчування та просто дивився у вікно, повільно ївши свою «вечерю», яку складно було назвати вечерею, адже він їв лише нагетси та запивав їх зеленим чаєм без цукру.

-Пробачте, тут вільно?- раптом перебив його думки якийсь чоловік, одягнений у досить діловий стиль, високого росту, чорним волоссям, зеленими очима та легкою посмішкою на вустах, який тримав лише каву в руках.

«Типу більше вільних місць немає?»- подумав хлопець поглянувши на нього з ніг до голови.

-Ну, сідай- відрізав він слово та повернувся знову до вікна.

-Чудово! Дякую Вам!

Цьому чоловікові вистачило навіть наглості, аби сісти прям поруч з юнаком, а не навпроти нього. Так як Кирило був інтровертною особистістю, він це аж ніяк не зацінив і навіть демонстративно, в знак незадоволення, видихнув повітря зі своїх легень.

«Можливо, хоча б не буде мені заважати. Просто посидить та піде»- сподівався він, все ще відвернувши погляд від нього. Але його думки не стали реальністю.

-Такий чудовий день сьогодні, чи не так?- сьорбнувши свою каву, з посмішкою на вустах та слідом від того самого напою, мовив чоловік.

Кирило повільно повернув голову на 180 градусів до нього, трохи підняв одну зі свої брів і просто тихо пробурмотів собі під ніс:

-Мг.

-Я доречі в поліції трохи працюю…-продовжуючи вести діалог з ним та дивлячись йому в очі говори він.

-Це ще до чого?- все ще незадоволеним тоном відповідав світло-русий хлопець.

-Ну.. знаєш, я ж знаю твою історію всю…

-Що ти маєш на увазі?

-Ну, осінь 2020, твоя Маша, вся ця справа… Те що тобі так і не дали чітких показань.

Костильов просто сидів не видаючи ні одного звука. На мить, він неначе затримав дихання і всі процеси свого тіла після таких слів

-Чи я помилився?- нахиливши голову та прибравши зі своїх уст ту саму посмішку, спитав поліцай.

Мить мовчання і він видавлює з себе слова:

-Ні.

-Чудово! Тож… я міг би допомогти!

-Яким же ж таким чином? Якщо навіть досвідчені поліцейські, криміналісти і всі інші хто були в цій справі не змогли допомогти? І взагалі, чому я маю тобі вірити, що ти поліцейський, а не якийсь там бандит, який, можливо, навіть задіяний у тій справі?- вже наїжджаючим тоном висловився Кирило.

-Ми просто збираємо команду, яка хоче розкрити всі справи схожі на твою… Тож, думали може і ти захочеш бути з нами. Якщо ні, то добре, як хочеш, я тоді піду, на все добре- взявши з собою свою каву, він встав з-за столу та вже хотів йти на вихід, як раптом його зупинив Костильов.

-Стій. Поясни докладніше та зрозуміліше.

-Що саме?- повернувшись до нього назад, з щирою посмішкою на обличчі спитав він- все ж таки, я тебе зацікавив свою пропозицією?

-Аж ніяк. Хочу зрозуміти сенс цього всього просто. І взагалі, хотів спитати, хто ти і звідки ти знаєш мене та дізнався, що я саме тут? Ти слідкував за мною?

-Я- Михайло Полонський або просто Міша. Тільки нещодавно почав працювати в поліції і саме через це і дуже зацікавився цією всією ситуацією. Сенс- допомогти всім людям у яких схожа ситуація на твою. І ніяк ні, я лише слідкував за тобою в соціальних мережах, де ти опублікував останній пост з Машею і підписав його по типу «Допоможіть знайти її…» щось там бла-бла-бла «сумую за тобою…», ну і іноді бачив тебе на вуличках нашого міста. Але підходити на той час не хотів, адже людей, які були б за цю ідею «подолання зла»- не було. А зараз їх вже чимало. Ну і як раз зайшов кави взяти собі, бадьорим стати так би мовити, і тут ти їси нагетси. Ось і підійшов.

-Ось як, цікаво. І хто ті люди? Як ти їх познаходив?- нахиливши голову на бік, спитав він.

-Деякі- мої друзі, деякі- друзі їх друзів, деякі опинились в такій самій ситуації і прагнуть знайти винних і причини зникнення їх знайомих людей. Одним словом, все по різному.

-Зрозумів…-відвернувши погляд від нього назад до вікна мовив він.

-То як?… ти з нами?

-Я? З вами? Та ні. Мені це не треба.

-Але чому? Ми ж допомогти хочемо!

-Мг, мг… знаю я вас. Особливо, таких, як ти.

-Що ти маєш на увазі?- знову сівши біля нього продовжував він.

Кирило подивився йому в очі та підняв одну зі своїх брів.

-Тобі казали, що дивний або страшний?

-Ні…

-Ну ось, я перший хто це сказав, привітай мене.

-Ну, як хочеш- встаючи з диванчику сказав поліцейський- я як краще хотів, а ти не вдячний. Бувай, ще зустрінемось.

-Мг, мг… Бувай та на все добре- вслід йому говорив Костильов.

Як тільки Михайло вийшов з закладу харчування, хлопець знову повернувся до поїдання своєї вечері.

«Ну й дивак… якийсь мутний тип…»

-Пробачте, містер- раптом, хтось позаду нього знову звернувся до нього.

-Так, ні, тут зайнято- навіть не повертаючись, аби подивитись, хто там, відповів він.

-Ні, я просто помітив, що до вас підійшов чоловік, його ж Михайло звати, чи не так?- спитав юнак та підійшов ближче до столику Кирила.

-І що з того? Ти з його секти?- вже подивившись, з ким він має нову бесіду, він побачив перед собою худого юнака років зо 18, з волоссям підстриженим під каре світло каштанового, майже блондинистого кольору, блакитними очима та одягненого в уніформу цього закладу.

-Він мені просто також пропонував, тому й хотів спитати про дещо.

-Ну?

-Ам, ну, ви погодились?

-Звісно ні. Я не дурень, аби йти в цю секту.

-Я зрозумів… Тоді пробачте, бувайте- вже відходячи від столику, мовив юнак.

-Стійте, я теж поставлю вам питання- побачивши, що той теж збирається йти від нього, спробував зупинити його.

-Так?

-Чому він вас заманював у секту?

-Я б не назвав це сектою, але добре… я був знайомий з однією людиною, яка в один день кудись зникла. Та людина нічого не сказала, не повідомила де вона… просто пропала неначе… навіть не знаю, як це порівняти. Саме тому він і пропонував долучитися до його команди у пошуці правди: чому моя знайома та інші люди зникають безвісті.

-Дивно… І ти погодився?

-Я ні, але я сказав, що буду готовий допомогти в любу хвилину! Просто розумієте, у мене графік на роботі досить щільний, плюс навчання… не завжди знаходиш час для відпочинку, а тут ще й для такої відповідальної та ризикової роботи.

-Ясно.

-Тоді… я можу йти?

-Так, тільки можеш сказати своє імʼя?

-А, так, я Жора Лєонтієв, пробачте, якщо не…

-І ти тут завжди працюєш?- перебив його Кирило, навіть не дослухавши до кінця.

-Так, я завжди тут працюю, тому якщо щось треба буде, можете шукати мене тут.

-Добре… Йди тоді, працюй. На все добре.

-Так, навзаєм, смачного.

-Дякую.

Жора пішов далі за своє робоче місце, а Кирило продовжив їсти вже майже холодні нагетси у самоті та зі своїми думками.

«Сподіваюсь, я більше не зустріну того дивака-мусора»


***

Йдучи назад додому, він все ще роздумував про всю цю ситуацію з Михайлом, Жорою та і загалом з Машею.

«Міша значить… Що йому тільки треба від мене…»

-Опа! А я знову тебе зустрів!- викрикнув хтось позаду.

-А?

Повернувшись назад він знову побачив уже відому для нього постать про яку він щойно і думав.

-Ти куди?-підійшовши до хлопця спитав Михайло Полонський.

«Таке враження, наче він дійсно слідкує за мною»

-А ти слідкуєш за мною?- знову наважився спитати юнак, не відповівши на поставлене йому запитання від поліцейського.

-Я? Ніколи б. Я просто випадково тебе знову тут зустрів.

-Випадково? Знову? Прямо тут і зараз?

-Я йшов додому- вказуючи на дім говорив він- і тут ти. Ось я і зустрів тебе.

-Чекай… тобто ти хочеш сказати що ти живеш саме тут?- теж вказуючи правою рукою на будинок, перепитав Костильов.

-Так, а що?

-Просто я тут живу..- не встигнувши договорити фразу, його перебив чорнявий.

-То ми сусіди?! Круто!

-Виходить так, але я тебе ніколи не бачив… я живу тут вже два роки!

-Я недавно переїхав сюди, тому і не бачив. Що ж, радий познайомитись, сусіде!- простягаючи свою руку продовжував він.

-Ти дивний- це все що зміг сказати Кирило.

Юнак не хотів простягати йому руку, тому просто повернувся до вхідних дверей будинку, дістав ключі та увійшов до середини.

За ним, звісно ж, прослідував і Полонський.

-А ти на якому поверсі живеш? І який номер квартири?- йдучи по сходах слідом за русим хлопцем, спитав він.

-Нащо ця інформація?

-Хочу просто знати.

-Ну припустимо… на 9, 171 квартира. Тобі це щось каже?

-Круто, а я на 8 з 168! Виходить ти наді мною!

-Мг-всім своїм виглядом, він намагався показати, що не зацікавлений в розмові ані трішечки. Хоча вся ця ситуація досі дуже напружувала Костильова.

-Ти такий інтровертний якийсь, я навіть не знаю про що з тобою говорити…

-То не говори? Чи не легше так буде?

-Але ж ти погодився бути в команді! Я маю знати все про тебе!

-Що?! Я не погоджувався!- суровим голосом сказав він та зайшов до ліфту, який якраз приїхав на перший поверх- не перекручуй мої слова!

-Добре, добре- заходячи в ліфт мовляв Михайло- але навіть якщо так, давай познайомимось краще!

-Не хочу.

-Ну, як скажеш.

«Ого, він навіть не вирішив далі заохочувати мене у свій діалог та компанію. Оце дастіш-фантастіш»

Ліфт приїхав на восьмий поверх, на якому, як виявилось, жив Полонський.

-Я тоді піду? До зустрічі?- виходячи з ліфту спитав він.

-Мг, на все добре.

Дверцята ліфта почали зачинятись і Кирило поїхав на свій девʼятий поверх.

«Фух… спекався наче…»

Але не все так просто. Ліфт зупиняється на його поверсі, двері відчиняються і перше що він бачить перед собою це те, як чорноволосий стоїть просто перед ним.

-Слухай, давай я дам тобі свій номер телефону?- сказав він, зустрівши свій обʼєкт цікавості.

-Т-ти… ЩО ТИ ТУТ РОБИШ?- виходячи з ліфту та трохи штовхнувши поліцейського аби вийти спитав Костильов.

-Просто хотів сказати те, що не встиг сказати тоді.

-Ти… ти маніяк…

-Не хочеш, як хочеш. Най буде так. На все добре, Кирило- усміхнувшись та підійшовши до сходів, аби спуститись на свій поверх, сказав Міша.

«Бовдур… це вже не смішно..»

Ще пару секунд простоявши на сходовому майданчику, аби впевнитись, що Михайло зайде до себе в квартиру, він дістав ключі з кишені та відчинив свої двері.

«Нарешті я дома… в повній безпеці, чи не так? Так… Я сам…»

З полегшенням видихнувши повітря зі своїх легень, він пішов до своєї не прибраної кімнати і одразу ж впав на своє старе ліжко, уткнувшись своїм обличчям в подушку.

«Нащо мені сьогодні щось робити взагалі?.. Хочу спати… дуже сильно висмоктав з мене енергію той мусор… Відтепер так і буду його називати…»

Це останнє про що він подумав в той день, адже дійсно, Кирило зовсім не звик до таких поворотів долі. Він не звик, що до нього підходять люди, не звик з ними спілкуватись, не звик, що хтось з них цікавиться ним… звісно, таким він став не сам по собі, а через ситуацію з Машею. Коли вона була поруч, він був ще тим тусовщиком та дзиґою. Але зараз все інакше… Тому, навіть нічого не поробивши по хатнім справах, він одразу відключився в сон.


***

27.04.2021. Вівторок. Ранній ранок.

День починається не з кави. А зі дзвінка в двері нашого сонного Кирила Костильова.

«Йомайо… хто це тільки може бути?»

Неохоче встаючи з ліжка, він босоніж йде до вхідних дверей.

«Мені ніколи ніхто не телефонував в двері… Хто ж це може бути за чорт?»

Він підходить ближче до дверей

-Хто там?- підводячи своє око до глазка, питає він.

-Це я, сусіде- посміхаючись в двері каже вже знайома ненависна людина.

-МИХАЙЛО? Ти довбень?

Сміючись він радісно відповідає йому:

-Хаха, аж ні як. Я лише хотів переконатись що ти вдома та покликати тебе декуди.

-Я нікуди не піду- відходячи від дверей каже він- і взагалі, ДОСИТЬ ДО МЕНЕ ЧІПЛЯТИСЬ!

-Кирило, взагалі-то у мене сьогодні день народження. На мою думку, з іменинниками так не поводять себе.

-Та хоч у тебе день огірків сьогодні, радий за тебе і вітаю, щастя радості бажаю.

-Я хотів запросити тебе на день народження своє, тому вииииходь.

-Я зайнятий сьогодні, іншим разом.

-Іншого разу може не бути. Виходь.

-На все добре- сказавши цю фразу, він вже нічого не хотів чути від свого «співбесідника», який так відчайдушно намагався забрати Кирила з квартири.

«Піду хоч кави попʼю»

Юнак пішов на кухню, яка знаходилась поруч з його кімнатою.

«Зараз шоста ранку… от йолоп той Михайло…»-дивлячись на годинник, який лежав на столі, хоча він мав навпаки, висіти на стіні, він приступив до готування кави.

*бум-бум*- вже стукаючи по вхідній двері Костильова, Полонський намагався повернути хлопця, який тільки-но хотів приготувати кави, до їхньої розмови через двері.

-Ні, ну це вже занадто…-сказавши це собі під ніс, важкою та сердитою ходою, він підійшов назад до дверей.

-ПОЛОНСЬКИЙ, ЧИ ЯК ТАМ ТЕБЕ, ЛЮДИ СПЛЯТЬ, ЩЕ РАЗ СТУКНЕШ, Я ВИКЛИЧУ ПОЛІЦІЮ!

Стукіт завершився і настала могильна тиша. Це аж трохи зацікавило Костильова, тож він вирішив подивитись знову в глазок.

Все та ж картина: Михайло з піднятими до гори кінчиками вуст.

-Знаєш, скажу ще раз, ти дивний і ти мене лякаєш. Твоя посмішка теж не з кращих.

-Пробач, я не хотів- розводячи руками відповів він.

Кирило ще пару секунд подивився на нього, подумав про те, що йому вже нічого втрачати, спекатись цього йолопа він не можу і почав своєю правою рукою відчиняти двері.

-Хоча знаєш,- відкривши їх до кінця та побачивши поліцая вже в живу, а не через глазок- мені втрачати нічого. Кажи що треба.

-Я дуже радий це чути! Я чесно, обіцяю та клянусь тобі, я тебе не підведу.

Кирило просто дивився на нього та на якусь долю секунди легенько посміхнувся.

-Отже, я власне пропоную тобі познайомитись з командою! Вони мали б прийти на мій день народження… як мінімум, вони пообіцяли!

-Добре, тоді, що ми зараз робимо?

-Можемо піти в мою квартиру? Якщо ти не проти звісно!

-У мене є вибір? Пішли, горе ж ти моєї долі.

-Кирило…- з лагідною посмішкою та блиском в очах сказав він

-А?- натягаючи свої конвери на ноги мовив він.

-Я дійсно вдячний тобі… чесно, я не підведу. Я готовий говорити про це вічність.

-Ти мені тепер це вічність будеш казати?

-Можливо. Можливо й ні. Хто знає.

-Мг.. добре, я готовий. Тоді… пішли?

-Так, ходімо

Костильов вийшов зі своєї квартири, зачинив її та пішов на сходи слідом за Полонським.

-Як виспався взагалі?- спитав він йдучи попереду.

-Якби ти прийшов не о шостій, а трохи пізніше, то можливо, виспався. А так, що маємо- те маємо.

-Пробач. Я ненавмисне- вже відкриваючи двері своєї квартири відповів він.

-Хах.

-Проходь, ласкаво прошу

Пропустивши свого гостя вперед, Кирило увійшов у доволі світлу квартиру, навідміну від його. Тут було все охайно, все по своїх місцях і пахло якоюсь випічкою.

-У тебе досить затишно.

-Ох, дякую… Можеш не знімати взуття, підлога холодна в мене- побачивши, що Кирило хотів зняти свої конвера, перервав його він.

-А, добре? Я просто думав не зробити бруду тобі тут…

-Та все гаразд, я все витру якщо щось… Ти цей, мий руки. План квартир у нас однаковий, тому, я думаю ти знаєш де знаходиться ванна кімната.

-Ага

Костильов підійшов до місця, куди його направив Полонський, увімкнув світло, помив руки та повернувся назад до вхідних дверей.

-Кирило, проходь сюди, на кухню.

Він нічого не відповів, а просто пройшов туди. Перше що він побачив, це печиво, яке наче тільки-тільки дістали з духовки.

-То ось чому в тебе так смачно пахне.

-Ох, дякую, так, це через них у мене такий запах у квартирі стоїть.

-Везе тобі. Я ось готувати взагалі не вмію. Мій максимум- лапша швидкого готування: мівіна, ролтон, ну знаєш, або вівсянка, яку треба запарювати.

-Як ти так харчуєшся? Це ж свій шлунок можна зіпсувати…

-Та я ще по якимось кафешках лажу, фастфуди різні. Просто готова їжа. Загалом, мене все влаштовує, я не жаліюсь на це.

-Це ж не їжа, Кириле. Давай я тебе навчу готувати?

-Готувати? Та ні, дякую. Ще дім через мене згорить.

-Чому ти такої думки про себе…

-В сенсі? Я просто факт кажу, да й все.

-Потрібно думати, що в тебе все вийде, тоді в тебе дійсно буде все виходити. Памʼятай це-перевівши погляд з очей Кирила на печиво, додав він- бери, куштуй.

-Хм, дякую

Сівши за стіл та взявши одне печиво з гори смакоти, він почав куштувати його.

-Мм..

-Щось не так?- сідаючи за стіл спитав він.

-Ні, навпаки, дуже смачно!

-Радий це чути! І все ж таки, тримай- простягаючи папірець відповів він.

-Що це?- розгортаючи його, поцікавився хлопець, який насолоджувався смачним шоколадним печивом.

-Рецепт. Якось раз його приготуй, порадуй себе смачненьким чимось.

-Уф… дякую?

«Як би ж ти знав, що у мене немає духовки…»

-Сподіваюсь, почерк зрозумілий?

-Ідеальний, я б навіть так сказав. Не те що я, курка лапою шкребу- засунувши до однієї з кишень джинсів, сказав він.

-Ого, ну ти й даєш.

Невеличка тиша та звук хрусту печива у роті Кирила розповсюдилось по кухні. Нарешті доївши печиво, Костильов завів знову діалог зі своїм співрозмовником.

-Слухай… я якось так прийшов до тебе, без подарунку, без нічого…

-Я тебе прошу. Кращий подарунок- ти.

-М?

-Ти прийшов до мене, навіть не зважаючи на те, що ми знайомі менше дня. Я вже вдячний тобі і це мій кращий подарунок.

-Але все ж таки… це якось не гарно. Я обіцяю, я подарую тобі щось.

-Чшш… не треба, все гаразд.

-Треба. І доречі, скільки ж тобі років?

-Мені? Та я вже старий, мені 21.

-Старий? Хах, нормальний ти.

-Дякую за такий комплімент, якщо можна його так назвати.

-Думаю, можна- перевівши погляд на стіну кухні, Кирила схопило відчуття провини за слова, які він казав раніше Міші- слухай… пробач за ті слова, які я казав раніше…

-М? Та все гаразд. Не бери до серця. Я тебе розумію.

-Ні, просто я якось так відносився до тебе… навіть гідно не привітав тебе, а навпаки, наїхав на тебе…

-Все добре. Знаєш, навіть, якщо ти й образив людину, то головне потім зрозуміти свою помилку. Ось що головне. Я бачу, ти щиро розумієш це.

-Гм.

Знову незручне мовчання.

«Так ненавиджу ці моменти мовчанки. І чому він зараз не заводить діалог, як це робив раніше?»

-А я двері зачинив чи ні…- спитав Кирило переводячи свій погляд на підлогу кухні

-Двері? Так, я сам бачив, як ти їх зачиняв.

-А, точно. Згадав.

-Можливо, ти хочеш ще трохи дізнатись про команду?- перевів тему поліцейський.

-О, так, тільки спитати хотів.

-Супер. Отже, за цей місяць я звʼязався з деякими людьми, у яких ситуація дуже-дуже схожа на твою. Соу, я знайшов пʼятеро людей. Треба називати їх імена чи вже познайомити вас в живу?

-А.. В живу. У мене погана памʼять на імена.

-Добре. Одним словом всі ці пʼятеро погодились брати участь, за що я їм дуже вдячним. Конкретного плану дій у нас поки що нема, але я думаю, що коли ми зберемося всі восьмеро, то щось придумаємо.

-Почекай, а чому восьмеро, якщо ти знайшов пʼятеро людей, я шостий, а ти сьомий?

-Я не сьомий. Сьомий- це ти. Восьма людина- мій друг, теж поліцейський так би мовити.

-Ааа, зрозумів… Тож, я не останній погодився?

-В сенсі?- не розуміючи спитав Михайло.

-Просто ти сказав, що я сьомий. Це типу принципово?

-А, ти про це. Я просто списки складав з учасників, ну і так вийшло, що ти сьомий у списку.

-Ммм…

«І все ж, він дивний»

-Доречі, команда має прийти десь о 11.

-Тоді чому ж ти мене так рано сюди привів?

-Я лише хотів перевірити, що ти вдома.

-Чому ж такий інтерес до мене?

-Просто розумієш, люди зараз знову зникають безвісти. Тому переживаю трохи.

-Вони з осені минулого року забирають і нічого страшного. А тут ти зненацька вирішив переживати.

-Ну я тільки вчора з тобою вперше заговорив. Тому й переживаю. Розумієш, я така людина- буду переживати за всіх своїх знайомих.

-Тяжко…

-Нічого не поробиш з цим, хах

-Але все ж таки, як ти дізнався про мене?- перевів тему Кирило

-Взагалі так то, як я вже казав, мій друг, як і я, поліцейський. Ну і його батько теж працює в цій сфері. І він нам розповів про цю всю ситуацію. А потім я почав шукати всіх людей, які були знайомі зі зниклими.

-Чекай…- перервав його Кирило- тобто батько твого друга розслідував цю справу?

-Цього я не можу сказати, це секрет…

-Але почекай, вони хоча б щось знають? Хоча б якісь пазли склали за час пошуку правди?

-Я бачу ти допитливий… доведеться розповісти трохи, але чшш

Костильов кивнув головою в знак згоди.

-Одним словом, єдине що я знаю, це те, що у всіх зникненням винна група людей, які називають себе воргами.

-Ворги?

-Так, саме вони. Хто вони, скільки їх, як саме вони причепні до цього- я толком не знаю. Але факт лишається фактом. Коли наша команда з восьми людей збереться, ми маємо шукати воргів і шукати всі зачіпки.

-Але яким чином? Зачіпки шукати треба в той день, коли власне і зникла людина.

-Можливо, ти і прав. Але в нашій команді як раз є людина, яка була знайома з людиною, яка тільки-но недавно пропала. Тож будемо триматись за них.

-І тоді якщо ми дізнаємось через цю загиблу людину про воргів, про те, що вони зробили зі зниклим, то ми зможемо дізнатись і про інших зниклих?

-Саме так. Гарно мислиш, друже.

Костильов нічого не відповів лише відвернув погляд на підлогу та задумався, як би його знайти воргів, дізнатись хто вони і що вони, для чого це роблять і нарешті знайти правду.

«Я дізнаюсь правду. Я зможу».

June 24, 2023, 8:25 p.m. 0 Report Embed Follow story
1
To be continued... New chapter Every 15 days.

Meet the author

Abs’ka Seven Привіт, друже! Мене звати Анна (але ти можеш мене звати, як тобі зручно) і це мій маленький проект, який я хотіла втілити в життя ще з 2020 року.

Comment something

Post!
No comments yet. Be the first to say something!
~